Лейпцизька консерваторська традиція в ідеях вищої музичної освіти в Києві та в піаністичній культурі Миколи Лисенка (міждисциплінарні аспекти за 'Теорією піанізму' Віктора Івановського)

Анотація

Багаторівневою є інтегративна робота з архівами В. Г. Івановського, який працював у Києві у 1920–1940-і роки. Діяльність науковця до недавнього часу залишалася закритою для вивчення темою. Контроверсійним був висновок ученого визнати досягнення німецьких музикантів-теоретиків (згодом розкритикованих радянськими дослідниками) такими, що виявилися плідними для українських і зарубіжних музикантів. Думка не відповідала офіційній концепції часів тоталітарного ідеологічного контролю. У повоєнні роки його праці зникли з обігу. Сучасний інтерес обумовлений тим, що ці погляди відображали загальні тенденції, конкретний досвід київських викладачів-піаністів. Витоки піанізму Миколи Лисенка (1842–1912) і Григорія Ходоровського (1853–1927) розглядаються задля ідентифікації піаністичної культури цих двох випускників Лейпцизької консерваторії (Leipzig Conservatoire / Konservatorium der Musik von Felix Mendelssohn Bartholdy / Conservatory of Music). Також Володимир Пухальський (1848–1933), перший ректор Київської консерваторії (1913), представлений в неочікуваних ракурсах за спогадами сучасників; йдеться про загальноєвропейську культурологічну направленість митця та поважне ставлення до музично-педагогічних напрацювань зарубіжних авторів у методах роботи. Кожен із цих піаністів-викладачів мав самостійний шлях, розпочавши кар’єру в Києві, коли консерваторії як вищої освітньої інституції ще не було. Плідними виявилися синтезуючі тенденції. Важливу роль відіграли українсько-німецькі взаємозв’язки у формуванні узагальненої ідеї вищої мистецької освіти за університетським принципом. Особлива місія належала Миколі Лисенку як піаністу-просвітнику. Саме в його Музичнодраматичній Школі (1904) дирекція Київського 'ІРМО' розгледіла безпосереднього і небезпечного конкурента в отриманні найвищого державного статусу – консерваторії. Протилежні культурні погляди на національне мистецтво спричинили конфлікт інтересів та особистісну публічну конфронтацію: О. М. Виноградський (1855–1912) vs. М. В. Лисенко. У дослідженні долаються концептуальні кліше, висвітлюється багатовекторність генезису української піаністичної культури через міждисциплінарний підхід. Враховуються зарубіжна музична україністика. Важливим є внесок сучасних німецьких учених, Асоціації музикознавців Центральної та Східної Європи (Arbeitsgemeinschaft für die Musikgeschichte in Mittel- und Osteuropa).