МІЖДИСЦИПЛІНАРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ТРАДИЦІЙ В ІСТОРІЇ ВИЩОЇ МУЗИЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ЗА «ТЕОРІЄЮ ПІАНІЗМУ» ВІКТОРА ІВАНОВСЬКОГО (1880-1943)

Анотація

Український державний університет імені Михайла Драгоманова,Досліджується науковий доробок Віктора Генріховича Івановського (1880-1943) – педагога, піаніста і мистецтвознавця – пам’ять про цього митця в українській музичній культурі фактично виявилася знищеною в умовах радянської (совєтської) тоталітарної системи. Увагу зосереджено на праці професора "Теорія піанізму" (1927). Відстежується ідея університезації мистецької освіти через лейпцизьку традицію, реалізовану ще до відкриття консерваторії в Києві Миколою Віталійовичем Лисенком (1842-1912) у власній Музично-драматичній Школі (1903). Архівні матеріали засвідчують ґрунтовний досвід вченого щодо впровадження ним ідей синтезу наукового і практичного підходів у методології досліджень фортепіанного мистецтва, у поглядах на теорію та історію інструментального виконавства. Автобіографія 1941 р. раніше не використовувалася іншими вченими, адже цей документ до недавнього часу зберігався в архівах з відміткою "цілком таємно". Образ забутого митця доповнюється двома світлинами з прижиттєвої ювілейної брошури Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка (1903-1918-1928). Професор Віктор Івановський очолював Інструкторсько- педагогічний факультет, де в різні періоди працювали відомі викладачі-піаністи: Фелікс Блюменфельд,

Генріх Нейгауз, Борис Лятошинський, а також театральні митці-педагоги, серед яких бачимо – був і Лесь Курбас. Буття названого навчального закладу пов’язане з історією Київського музичного училища (технікуму), Київською консерваторією і Театральним інститутом. Серед причин повного забуття здобутків професора Віктора Івановського в добу жорсткої боротьби з космополітизмом – принципове неприйняття вченим ідеологічних догм тотального "соцреалізму”, незалежність від політизації художньо-естетичних процесів у музичному мистецтві й освіті. Постає необхідність реабілітувати ім’я піаніста-теоретика, діяльність якого припала на 1920-1940-і рр. Актуалізується контекст німецько-українських зв’язків, торкаючись питань генезису вищої школи в Україні. Розширюється уява про історичні шляхи становлення вищої мистецької освіти в Києві через успадкування європейських університетських традицій українськими музикантами.