СОЦІАЛЬНО-КОМУНІКАТИВНА АДАПТАЦІЯ ДІТЕЙ ІЗ ТЯЖКИМИ ПОРУШЕННЯМИ МОВЛЕННЯ: АСПЕКТИ КОРЕКЦІЙНОЇ РОБОТИ

Анотація

У статті проаналізовано актуальність проблеми соціально-комунікативної адаптації дітей із тяжкими порушеннями мовлення до умов дошкільних закладів зі спеціальною та інклюзивною формою навчання в сучасних реаліях освіти, відповідні нормативно-правові засади організації інклюзивного навчання у відповідних закладах освіти, що становлять численні державні документи – закони, накази, положення. Зазначено, що основна частина цих закладів виявляє недостатній рівень готовності до ефективної реалізації інклюзивного навчання, акцентовано увагу на необхідності створення спеціальних умов, застосування відповідних методів та використання ресурсів для забезпечення спільного навчання та розвитку дітей з урахуванням їхніх індивідуальних потреб і можливостей.

Узагальнюючи дані теоретико-методологічної літератури спрямовано увагу на тому, що соціально-комунікативна адаптація є необхідною умовою успішного навчання дітей із тяжкими порушеннями мовлення. Вона визначається як процес пристосування особистості до умов соціального середовища, встановлення нових взаємозв'язків і взаємин, формування соціальних навичок, умінь і компетентностей, а також як процес адаптації соціуму до потреб дитини через їх усвідомлення та задоволення. Критеріями адаптованості дитини виступають низький рівень тривожності та агресивності, емоційний комфорт, здатність до контактів і взаємодії, а також позитивне ставлення до оточення. Беручи до уваги специфіку розвитку дітей із тяжкими порушеннями мовлення та обмеженість їхнього досвіду соціальної взаємодії, процес адаптації таких дітей до умов закладу дошкільної освіти є складним і супроводжується значними труднощами.

Представлено до розгляду умови, спеціальні методи, засоби соціально-комунікативної адаптації дошкільників із тяжкими порушеннями мовлення в умовах ЗДО з урахуванням усієї складності порушень розвитку у цих дітей. Розкривається зміст таких чинників, як адаптація розвиваючого предметно-просторового середовища, встановлення емоційного та візуального контакту з дитиною, визначення актуального рівня навмисної комунікації, організація «рутинних дій», розуміння понять «згоди» та «незгоди, залучення дитини до сумісних дій із дорослим.